Фермер Олег Поліщук: «Нащо мені Україна без українців, земля без земляків?»

Вони могли би прикупити 12 га прекрасної сіножаті, яка саме продавалася, але вирішили інакше: не купуватимемо — як лишня копійка буде, то краще пожертвуємо її тим, хто втікає від війни. Коли країна застигла в оціпенінні, а люди, вигнані війною з рідних домівок, тягнулися із валізами, сумками, пакетами через всю країну за кордон, Олег та Роза Поліщуки, кинулися до сільради: «Треба розміщати людей тут, на Рівненщині, у наших містах та селах, де відносно безпечніше. Нащо мені Україна без українців, земля без земляків?» — запитав Олег і, отримавши згоду, взявся до діла. Бо у кожного — свій фронт. Для Олега та Рози Поліщуків він розгорнувся на тут, на Гощанщині, де все життя фермерують.
На цьому довоєнному фото тільки частина великої родини Олега Поліщука. Всі щасливі та усміхнені. Дихають на повні груди, плекають ниву та ростять дітей — що ще потрібно вільній людині на своїй землі?

Ціна воєнного хліба…

Праця — його друге, ні, швидше — перше єство. Кількадесят літ, скільки його знаю, Олег Поліщук весь у клопотах про поле та велику родину. Разом з дружиною Розою виховали чотирнадцятьох дітей, і це не заважало фермерувати: вирощували збіжжя та овочі, виробляли молоко та м’ясо — тримали худобу та свиней. Словом, розкладали, як то кажуть, яйця у різні кошики, дбали, щоб і родину прогодувати, і копійчину якусь заробити. Нині обробляють здебільшого фермерський наділ та кілька паїв: орендна плата останнім часом стала важким тягарем для дрібного фермерського господарства. Але 12 гектарів соковитих сіножатей таки орендували — дуже вже припали ті луки до душі, то ж нечувано, щоб Олег Поліщук відмовився їх викупити. Не тому, що грошей нема чи страшно під час війни їх у щось вкладати. Якою б дорогою серцю земля не була — людина дорожча.

— Цього року не збиралися сіяти овочі — думали, що відпочинемо трошки, — гірко посміхається Олег Поліщук. — Казав так: гуси вирубаємо, свині виколемо, щоб не було. Лишимо тільки вівці і корови, засіємо все соєю і зерновими… Але… почалася війна, а всяка війна, знаємо, веде до голоду. То посадили гектар картоплі, гектар капусти, засадили одну теплицю огірком раннім, який вже в березні був, а другу — огірком пізнім, який має бути на осінь. Опалювати не будемо, бо зараз з дровами проблема, але поки сонце дозволить — до грудня, думаю, в нас в теплиці огірки будуть.

Цьогоріч Роза Поліщук знову вирощує огірки, аби забезпечити земляків (як місцевих, так і прибулих) свіжою якісною продукцією.
Урожай для тих, хто його потребує.

Оскільки планували згортати виробництво, то ні дизелем, ні добривами в достатній кількості не запаслися. Про посівну краще не згадувати — такої тяжкої ще не було… Та все ж всього потроху посіяли: зернові культури, кормові (бо ж є корови, вівці, птаство), кукурудзу і сою.

Із посівним матеріалом проблем не мали — у доброго ґазди запас завше є у коморі. Насіння овочів з попереднього року лишилося, картопля, соя теж були. А от насінням середньораннього гібриду кукурудзи підсобила Рівненська обласна Асоціація фермерів та приватних землевласників — у квітні разом з нами отримали насіння кукурудзи від компанії «Байєр» майже 150 фермерських господарств Рівненщини.

— Відчутна була допомога, тому що в ту пору вже знайти насіння кукурудзи ми не сподівалися — до нас в основному кукурудза поступає або з-за  кордону — продовження постачання було під великим питанням,  або з південних областей, де займаються насінництвом цієї культури, але Південь України більше охопила війна.

Не настільки проблемним стало насіння, скільки недоступні добрива і диспаритет цін. Сіяли майже без міндобрив, тому що ціни захмарні були — майже 30 тисяч гривень тонна селітри.

Через засуху трохи переживали, чи ж проросте насіння. Але пройшли дощі, все зійшло, все обробили — більш ніж середній урожай зібрали.

— Знаєте, я зараз думаю про те, що нині фермерство для нашої родини не так бізнес, як спосіб життя і виживання — сьогоднішнє наше господарство не таке велике, як було 5-10 років тому.

Олег Поліщук завжди слідкує за цінами на сільгоспродукцію. Дуже переживав, що продаж зерна за збитковими цінами призведе до краху фермерства, а це в умовах війни — серйозна загроза. І дуже сподівався, що спрацює обіцяний Польщею зелений коридор — але ним не скористався, залишивши збіжжя у засіках.

— До речі, за час війни великого транспорту в українських фермерів побільшало: хто мав можливість, скористалися періодом нульового розмитнення автомобілів, і поприганяли не легкові автомобілі, а фури. Для того, щоб вивезти свій урожай та іншим допомогти. Бачите, фермери — не конкуренти, а друзі. Об’єднуються і допомагають один одному.

Підростають внуки у фермерській родині Олега та Рози Поліщуків.

У хати дітей поселили переселенців

З перших днів, розповідає Олег Поліщук, допомагав як міг усім, хто потребував підтримки. Якось його попросили підвезти до кордону людину з обмеженими можливостями — був шокований тим, що робилося на українсько-польському кордоні.

— Мене дуже вразила черга тих людей, які з клунками йшли через кордон. Безупинно йшли: в одній руці двоє діток веде, а в другій ту сумку тягне з речами. В нас удома всі шафи заповнені, і в тумбочках речі лежать, і на горищі валяються, а в тих людей все вклалося в одну сумку… Після того з Розою поговорили — треба, кажу, все зробити, щоб ті люди лишалися в Україні.

Спершу пробували розміщати їх у себе вдома, але на Поліщуковому подвір’ї завжди гамірно, а людям, обпаленим війною, потрібно було оговтатися від пережитого. Подумавши, перемістили до себе сім’ї дорослих дітей із онуками, а в їхні хати поселили біженців.

— Забрали одну дочку з чотирма дітьми — свою спальню їм звільнили, другій дочці — в неї двоє дітей — вітальню, самі перейшли в маленьку кімнату. Але люди їхали і їхали. Ми звернулися до голови сільради: втікають люди з України, а в нас ще поки тут мир і спокій, є хліб і до хліба — давайте їх тут розмістимо. Так, там хлопці за землю б’ються, за Україну, але нащо мені Україна без українців? Якщо вони всі виїдуть, то хто житиме на цій землі?

Оперативно звільнений другий поверх місцевої лікарні із 70 вже готовими ліжко-місцями заселяли повільно: люди боялися, що там прилітатимуть ракети. Для проживання переселенців віддали і сільські ФАПи — медпункти в селі.

Все відбувалося як уві сні: поле, ремонти, люди, допомога армії. Хотілося прокинутися і щоб все було як раніше — до 24.02.22.

Ми взяли повністю на себе і облаштування спальних місць, і харчування. Було найважче купити постіль. Ліжка познаходити, а підковдри, простирадла… Але наші діти працюють у Польщі — там недалеко фабрика, де їх виробляють, то вони нам  наборів з 20 передали. У нашому ФАПі найкращі умови, ремонт, газове опалення, кухня маленька і зручна, тільки душової кабінки не було. Ліжка акуратні, матраци, ковдри, постіль — все так гарненько застелили… Людям подобалося… Як дійшло діло до туалету на вулиці — розмова закінчилася. Виїжджало, як я бачив, здебільшого міське населення, але в селі міським жителям важко прижитися. Здавалося, навпаки, краще в село, тому що тут є що їсти. Хтось шукав кращих умов, але багато залишалися, вони побачили, наскільки гостинні наші люди. Сім’я з Охтирки, котра якраз перед Великоднем у нас була, навіть дивувалася, що сусіди їм стільки усього приносили: ковбаси, м’ясо, яйця — все, звичайно, безкоштовно, щоб ті, хто приїхав до нас, відчували, що вони вдома.

До підтримки постраждалих долучилася вся родина: діти передали із Польщі постіль та матраци, щоб люди, обпалені війною, почувалися у їх селі як вдома.

Щирі українські селяни щедро діляться з іншими, роблять все, щоб люди, котрі втекли від вибухів та активних бомбардувань, були забезпечені дахом над головою, одягом та їжею,  знайшли спокій та затишок у більш безпечному місці. То ж і не дивно, що  гості подружилися із поліськими родинами, де їх готові знову прийняти в разі необхідності. Але краще б такої потреби не було, зауважує Олег Поліщук.

— Перші були з Охтирки, потім дуже багато сімей із Чернігова, з Маріуполя, Василькова — хоч там і не було сильних обстрілів, але люди злякалися, у нас проживали. Хороші такі люди, зараз трохи роз’їхалися — родину із Охтирки ми просили не поспішати, але всім хочеться додому — їх будинок вцілів. Так само і з Чернігова: когось на роботу викликали, хтось за домом заскучав. Ми це розуміємо, і бачимо, що зараз йдуть активні бойові дії, але менше людей приїжджає. Двері нашого дому завжди відкриті, ми хочемо і будемо допомагати далі і готові прийняти навіть більше людей.

У Посягві, як в інших українських селах, є хати-пустки, де ніхто не живе, там треба  робити ремонти, і Поліщуки взялися б за це, лиш би там люди жили.

Поголів’я — на тушонки

Село відгукується — і це не одноразова акція — фермери, як Поліщуки, так і їх сусіди,  по черзі постачають м’ясо для харчування тих переселенців, котрі живуть у місцях централізованого розміщення.

— Більшість своїх свиней я пустив під ніж для забезпечення біженців, буквально кілька тижнів тому ще чотири відправив у соціальні заклади області.

Як би там не було, свинині та яловичині, на яку ціна вкотре не перекриває собівартості, знайшли гідне застосування — віддали для харчування переселенців та поробили тушонки для армії.

— Так дав Бог, що рік тому у нашій школі зробили дуже хорошу їдальню. Поставили досить сучасне обладнання, на якому вже півроку — з найпершого дня війни дотепер педагоги та медики готують тушонки, консервують каші, виробляють випічку. Все відправляють: щось теробороні, щось в ЗСУ. Спочатку зіткнулися з тим, що продукція має бути сертифікована, але вирішили цю проблему і вчителі та медики перекваліфікувалися і працюють тут щодня. А наша фермерська справа — забезпечити сировиною. Зараз, знову ж, ціни нема — якщо торік у цю пору ми продавали биків по 55 гривень за кілограм живої ваги, то нині пропонують до 30. До осені на продаж буде чотири бики, але ми вирішили, що будем тримати їх до останнього — за таку ціну точно продавати не будемо — заріжемо і зробимо тушонки.

Що буде далі — Олег Поліщук прогнозувати не береться. Все залежить від того,  наскільки збережеться мирна ситуація на Заході України і наскільки будуть відкриті кордони.

— Зараз, — каже фермер, — низькі ціни на зерно, а через рік можуть бути захмарні, якщо не буде продукції. На цю осінь, гадаю, середня стабільна ціна збережеться. Працюємо, бо війна чи не війна, а людина хоч раз на день має поїсти, то ж запас лиха не чинить. Треба, щоб в коморі завжди більше було — і сім’ю прогодувати, і ще з кимось поділитися…

Галина ШЕПЕЛЬ

Аби не пропустити найцікавішого, підписуйтесь на наш канал-Telegram