37% продукції рослинництва і майже 53% продукції тваринництва в Україні виробляють господарства населення, так звані особисті селянські господарства. Йдеться про величезну частку в галузі, яка жодним чином не регульована, не контрольована, не може розраховувати на будь-яку підтримку і формально перебуває поза економікою країни. Водночас, якщо виключити ці господарства з економічної системи чи не враховувати їхню діяльність, то фактично зникне половина аграрної економіки країни. Про виходи з цього замкнутого кола говорять вже декілька років — пропозиції, моделі та кейси різні, але як теоретики, так і практики агроринку сходяться в одному — таку ситуацію слід змінювати. Якщо цього не зробити — перспектива зникнення величезної частки агропродовольчого ринку України стане реальністю. З експертами аграрного ринку ми обговорили проблематику, перспективи, бачення та місце дрібних виробників на агропродовольчому ринку України.

Залишити як є не можна змінювати…

Малі та ультра дрібні господарства у аграрній системі – це поширена європейська практика і на них базуються аграрні галузі практично усіх країн Євросоюзу. Тобто українська модель структури виробництва сільськогосподарської продукції формально наближена до європейської практики. Однак у нас малі господарства не є активними учасниками ринку, в той час як політика та ринкова інфраструктура європейських країн зорієнтовані саме на них. Радник керівника Асоціації дорадчих служб України Роман Корінець зазначив:

Якщо структуру аграрної галузі України аналізувати за кількістю землі, яку обробляють господарства, то помітні дві крайнощі: малих і середніх господарств багато і чимало землі сконцентровано у них, паралельно ж 0,4% господарств (агрохолдингів) використовують п’яту частину землі. Тобто лише 180 підприємств розпоряджаються аж 20% сільськогосподарських земель. Водночас величезна частина малих господарств немає жодного економічного статусу і при цьому робить вагомий внесок в ринок, наприклад, без господарств населення не було б тваринництва України.

Важливо, що така пропорція поступово змінюється дрібних господарств меншає, бо їхня діяльність стає економічно не вигідною. Вони не можуть конкурувати з агрохолдингами у ціновому аспекті, у формуванні великих партій товару, у маркетинговій політиці та в багатьох інших частинах роботи.


Керівник проекту розвитку аграрних ринків програми USAID “Підтримка розвитку сільського господарства та сільських територій” Микола Гриценко вважає, що проблематику такого поділу українського аграрного ринку варто розглядати ще й у площині національної продовольчої безпеки:

Сьогодні у нас немає точної статистики щодо кількості дрібних господарств. Деякі джерела вказують на 4 мільйони, деякі на 6 мільйонів домогосподарств. В будь-якому випадку йдеться про велику кількість виробників, діяльність яких ніхто не регулює і не контролює. Коли весь світ говорить про стандарти безпечності сільськогосподарської продукції у нас мільйони виробників працюють без виробничої інфраструктури, використовуючи в основному ручну працю. Ніхто не контролює кількість та якість хімікатів, які вони застосовують чи технологію виробництва загалом. Відкритим залишається і питання переробки чи принаймні мінімальної обробки продукції для тривалішого зберігання, убезпечення від розвитку шкідливих мікроорганізмів тощо. Тому я вважаю, що формування чіткої, зрозумілої та економічно обґрунтованої структури агропродовольчого ринку, де дрібний виробник є повноцінним учасником ринку це питання національної продовольчої безпеки.

Конкретні зміни, необхідні для змін загалом

Стримувальним чинником у реформуванні структури агропродовольчого ринку є статистика, точніше її відсутність. Те, що різниця даних щодо кількості дрібних сільськогосподарських виробників коливається з похибкою у 2 мільйони зумовлено відсутністю самого поняття “мале господарство”. З економічної точки зору складно проаналізувати ситуацію в Україні з малими підприємствами, бо у нас немає чітких критеріїв, за яким господарства можна поділити на малі, середні і великі. Наразі це роблять за кількістю оброблюваної землі і за юридичним статусом (підприємства чи домогосподарства). Цих критеріїв замало, щоб об’єктивно оцінити масштаби виробництва і його вплив на економіку, тому, експерти сходяться, що для включення дрібних агровиробників у економіку країни перш за все слід розуміти хто такі дрібні виробники. Критерії визначення повинні бути чіткими та економічно обґрунтованими.



Надати дрібним виробникам доступне кредитування ще один важливий аспект включення їх до структури агропродовольчого ринку. Важливість отримання певного статусу у структурі аграрної економіки для малих господарств у контексті кредитування ще й у тому, щоб у них була змога користуватися державними та місцевими програмами компенсації відсотків за кредитами чи різноманітними грантовими програми.

Роман Корінець зазначив і про важливість включення малих фермерських господарств та особистих селянських господарств до системи державних закупівель.

Коли йдеться про європейські підходи до закупівель, то, наприклад, у Польщі, малий місцевий місцевий виробник має пріоритети, зазначив експерт. У нашій системі закупівель поки що багато малих виробників взагалі не можуть конкурувати з великими компаніями. Для нової візії малого підприємництва в агросфері, важливо трансформувати систему державних закупівель, зорієнтувавши її на підтримку малого виробника.

Проблемою малих виробників у теперішній агропродовольчій структурі ринку є також складність, а в багатьох випадках і неможливість, виходу на експорт. Малий аграрний бізнес для роботи на зовнішні ринки потребує і консультативної допомоги, і механізмів страхування та гарантування, а також різної допомоги та механізмів для самоорганізації та об’єднання. Тут актуальним є розвиток дорадницьких служб та якісних консалтингових послуг.

Варто зазначити і про важливість загальнодержавного програмного підходу до розвитку галузі. В Україні по суті його немає і це суттєво загальмовує процес включення малих виробників до агропромислової структури, як і стримує будь-які організаційні та об’єднавчі процеси. У країнах Європейського Союзу стратегічне планування дій  уряду щодо галузі сільського господарства складають на 7 років. Тобто виробники знають плани держави щодо своєї галузі на цей період і можуть відповідно до них організовувати і свою діяльність. В ідеалі для максимальної зручності агровиробників такі програми повинні бути на 10-15 років. Щодо українських реалій, то експерти кажуть, що почати можна хоча б з 5-річних програм, які дадуть змогу учасникам ринку краще планувати та організовувати свою роботу.

До слова, найвдалішими прикладами форм розвитку дрібного аграрного виробництва є об’єднані територіальні громади. Саме процес децентралізації дає змогу розвивати місцеве підприємництво, згуртовувати виробників та стимулює їх до кооперації.

Наталя Кузьо

Аби не пропустити найцікавішого, підписуйтесь на наш канал-Telegram