У сучасному аграрному господарстві існують різноманітні системи землеробства, які історично складалися та розвивалися протягом довгого часу, створивши підгрунтя для виникнення сучасних піходів до ведення землеробства. На сьогодні у різних господарствах можна знайти відголоски застосування різних систем землеробства. Ми вирішили започаткувати спецтему. Відкриваємо її таким своєрідним історичним екскурсом у минуле.

 

NB: Сисема землеробства — це комплекс взаємопов’язаних організаційно-економічних, агротехнічних, меліоративних та грунтозахисних заходів, спрямованих на ефективне використання земельних та агрокліматичних ресурсів, біологічного потенціалу рослин та підвищення родючості ґрунту задля отримання високих врожаїв сільськогосподарських культур.

Системи землеробства передбачають комплексне використання аграрних ландшафтів та можливий перерозподіл угідь за напрямками використання. Раціональне функціонування систем землеробства покликано забезпечувати максимальну продуктивність відповідної культури, тобто дозволяти рослинам максимально реалізовувати їхній біологічний потенціал.

У загальній класифікації виділяють три основні ознаки систем землеробства. Серед них способи використання земель, що виражаються в структурі змельних угідь та посівних площ; способи підвищення родючості грунтів — у комплексі агротехнічних, меліоративних та інших заходів для відповідних культур; а також ступінь інтенсивності, яку характеризують методи та підходи до поєднання перших двох ознак.

Відповідно до зазначених критеріїв виділяють: примітивні, екстенсивні, інтенсивні та перехідні системи землеробства.

Найпростіші агротехнічні підходи характерні для найстарших примітивних систем землеробства, до яких належать залежна, вирубно-вогнева та перелогова. Як їх охарактеризувати?

NB: Основними характеристиками цих систем є те, що під посівами знаходиться не більше 25% загальної площі земель, а родючість ґрунту відновляється неконтрольовано, за рахунок природних процесів.

Наразі застосування таких систем трапляється дуже рідко і є можливим лише у країнах з великими запасами вільних земельних угідь та низькою щільністю населення. Перша з них — залежна система — полягає у вирощуванні рослин на одному і тому ж місці до повного виснаження ґрунту. Вона розвинулася при освоєнні земель у Степу та дозволяла замість трав вирощувати цінні зернові, олійні та баштанні культури. В свою чергу, для цієї системи було характерним швидке падіння врожайності та занепад полів через 6-10 років, після чього “залежі” лишали та переходили на нову родючу ділянку.

Наступний варіант примітивних систем — вирубно-вогнева — використовується в місцевостях з великим об’ємом лісових площ та лісостепу. Її суть полягає у використанні земельних угідь після вирубки лісу та/або спалювання його залишків. Так, за рахунок помірно невисокої родючості грунтів під лісами, збагачених попелом після спалювання органічних решток, вдається отримати декілька високих врожаїв, перш ніж переходити до вирубки та освоювання нової ділянки.

Обидві ці системи переважали на початку становлення землеробства. Далі, на заміну залежної системи, панівною стала перелогова система, що передбачає повернення на ту ж саму ділянку для ведення господарської діяльності після перерви у 10-15 років. Протягом цього часу родючість грунту встигає відновитися, відповідно врожайність знов підвищується.

Застосування такого підходу також є можливим лише при відносно низькій щільності населення. Для всіх примітивних систем землеробства характерним є низький рівень використання земель та довгий і повільний процес природнього відновлення родючості грунтів за рахунок природніх процесів та факторів. Такі системи є низькопродуктивними та потребують залучення важкої ручної праці.

З поступовим зростанням населення, на зміну перелогам, які потроху скорочувалися до 3-4 pоків, прийшла екстенсивна парова система. Основними чинниками її руху була відсутність вільних земель та обмеження селянських земельних наділів, що змушувало людей частіше розорювати перелоги. Це був важливий крок в інтенсифікації землеробства, осільки тривалість перелогу скорочувалася до одного року, а посіви займали більше половини всіх угідь.

З часом парова система розвинулася у дво-, а згодом, і трипільну. Типова сівозміна представляла собою чистий пар, зернові та зернові (озимина та ярина). Чистий пар мав на меті надати полю час для відновлення, але через недостатнє використання добрив та агротехнічних підходів не допомагав родючості повернутися, а бур’янам згинути. До того ж, через брак налагодженої кормової бази, поля під парою часто використовувалися для випасу худоби, відповідно, агротехнічне значення такого підходу значно знижувалося.

Іншою системою, що належить до екстенсивних, є багатопільно-трав’яна. Вона виникла в наслідок розвитку парової системи у приморських та гірських районах, а також країнах з вологим кліматом та значним розвитком тваринництва. Цю систему також називають вигінною, оскільки в ній передбачається велика частка багаторічних трав та чистої пари, активно використовуються органічні добрива та випас худоби.

Оскільки парова та вигінна системи у грунтовідновленні покладалися на наявні природні фактори, без активного застосування промислових підходів, перш ніж виникли інтенсивні системи існував відповідний перехідний період. Представником перехідної системи землеробства є покращена зернова система, що з’явилася на базі вдосконаленої парової та багатопільної трав’яної. Її відмінність полягала у заміні чистої пари на посів багаторічних трав із введенням до зернопарових сівозмін декількох полів з багаторічними травами. З часом частка трав скорочувалася на користь зернових. У покращених зернових системах земля використовувалася більш ефективно, вносилося більше добрив та краще оброблявся грунт. Поступово вдосконалювалася аграрна техніка, а до сівозміни вводилися пропашні культури. Різновидом покращеної зернової системи стала сидеральна система, що передбачала вирощування на паровому полі сидератів, які надалі використовувалися в якості зеленого добрива.

Іншим представником перехідних систем стала травопільна система землеробства. Вона об’єднювала покращену зернову та багатопільно-трав’яну системи, забезпечуючи в місцевості з достатнім об’ємом вологи надійну кормову базу для розвитку тваринництва. Це, в свою чергу, надавало достатньо органічних добив для зростання врожайності зернових у багатопільному сегменті. В цій системі велика увага приділяється структурі грунту. В той же час, травопільна система виявила достатньо багато недоліків, як-то недооцінювання мінеральних добрив на безструктурних грунтах, відмова від боронування та прикочування. Застосування даної системи прижилося лише в тих регіонах, де вирощування багаторічних трав є агротехнічно та екологічно виправданим.

На зміну перехідним системам прийшли системи інтенсивного землеробства. В інтенсивному підході звичайне зернове господарство було замінене на сільськогосподарське виробництво з активним веденням тваринництва та вирощуваням технічнх та пропашних культур. Так виникла, зокрема, плодозмінна/сівозмінна система, що передбачає розорювання природних кормових угідь з перетворенням їх на ріллю, відмову від чистого пару та присутність у структурі посівних площ бобових та просапних культур. Обов’язковим є їхнє чергування з зерновими та інтенсифікація обробітку грунту, зокрема внесення збільшених обсягів добрив. Така система дозволяє найбільш ефективно чергувати вирощування культур з різними біологічними особливостями та технологічними потребами.

Промислово-заводська або просапна система землеробства також належить до блоку інтенсивних, і виникла в якості найбільш інтенсивної та енергоємної системи землеробства в результаті активного розвитку торгівлі сільськогосподарськими культурами. За таким умов землеробство набуло промислового характеру з чіткою спеціалізацією навколо великих промислових центрів. У цій системі просапні культури займають більше 50% орних земель, активно застосовується зрошення та органічне і мінеральне удобрення.

NB: Часто ця система переходить у так звану вільну систему землеробства, коли вибір сільськогосподарських культур визначається вимогами ринку та можливістю отримання найбільшого прибутку. Такий підхід зумовлює значні труднощі в узгоджені збереження та відновлення родючості грунтів з максимізацією прибутків підприємства.

Отож, система землеробства — це історично складений спосіб співвідношення між підходами до використання земельних, рослинних та агрокліматичних ресурсів в певній місцевості — природній чи географічній зоні. Зважаючи на актуальні вимоги до сталого ведення господарської діяльності, на фоні історично складених систем землеробства себе зарекомендувати бережливі підходи до використання земельних, водних та енергетичних ресурсів. Відповідно, розвинулися системи землеробства, що дозволяють зберігати та ефективно використовувати структуру грунту, цінну вологу та поживні речовини. Їхнє застосування пов’язано з низкою спеціальних агротехнічних підходів, що часто вимагають залучення відповідної техніки та технології. В свою чергу, у низці природних та географічних зон такі підходи є випраданими і широко застосовуються. Їхнє наслідування в інших регіонах також є можливим, але вимагає зваженої оцінки доцільності відповідного підходу у кліматичних, агроекологічних та економічних умов певного господарства.

Про це ми будемо розповідати далі.

Підготувала Марія Ярошко, магістр МВА

Аби не пропустити найцікавішого, підписуйтесь на наш канал-Telegram