До повномасштабного вторгнення російської федерації сільгоспвиробники Херсонщини забезпечували 4% загальнодержавного обсягу вирощування зерна, збираючи понад 1,5 млн тонн зерна та понад 500 тис. тонн технічних культур щороку. Протягом десяти років область лідирувала у виробництві плодово-овочевої продукції, вирощуючи близько 1,5 млн тонн плодово-овочевих культур.
Тепер тут, на лінії вогню, все змінилося: поки лівобережна частина області перебуває під окупацією, на правобережній, деокупованій і частково очищеній від мін, деякі сільгоспвиробники намагаються відновити виробництво. Під обстрілами та без нормального постачання найнеобхіднішого: насіння, добрив та засобів захисту рослин це надзвичайно складне завдання.
Попри все — вижити
Основні завдання для тих, хто залишився на правобережній Херсонщині або повернувся після відходу окупантів, вважає Олена Данилюк, директорка комунального підприємства «Розвиток Білозерської громади» — не втратити надію і вижити. Через постійні обстріли й величезну різницю в кількості наших і ворожих військ та озброєння планувати відновлення важко. Треба мати надзвичайну віру в сили ЗСУ та підтримку партнерів, щоб засівати поля, адже ніколи не знаєш, чи збереш урожай.
— Мене вразила історія фермера Ігоря Зарічного із села Велетенське. Минулого року він зміг засіяти поля, але під час обстрілу почалася пожежа. Велика спека і сильний вітер призвели до того, що прямо перед жнивами згоріло 150‒170 га пшениці. Фермер пережив окупацію, повернувся, знайшов сили відродитися, закупив зерно і виростив урожай, але все згоріло. Це просто жахливо, — співпереживає Олена Данилюк.
У Томиній Балці червоний півень «склював» 100 га збіжжя, 50 га пішло за вогнем у СТОВ «Дніпро» Білозерської громади. Це свідчить про те, наскільки важко фермерам виживати у таких умовах.
NB: Хто може вигнати людину з її дому? Попри несприятливий статус населених пунктів Херсонщини, попри те, що жити тут небезпечно, не всі можуть чи хочуть виїжджати. Особливо тримаються за свою землю фермери — нині сюди не доїжджає ні посівний матеріал, ні добрива чи ЗЗР, а якби й могли доїхати, то не кожен має чим за них заплатити. Кредитні ресурси для фермерів цих регіонів недоступні, а ризики втратити все за один день надто великі.
Але ті, хто тут залишився чи сюди повернувся після деокупації, в кого збереглася бодай частина техніки, шукають можливості жити.
— Після повернення в деокупований Херсон, сповнена ентузіазму та готовності допомагати, у квітні минулого року я долучилася до благодійного фонду «Я ― Херсон». Один із проєктів, що вразив мене, — «Насіння перемоги». Ідея роздавання насіння на присадибні ділянки перетворилася на щось більше, ніж ми очікували. Донори надали фермерам Білозерської та Дар’ївської громад насіння соняшнику, кукурудзи гербіциди, мікродобрива та біодобрива. Завдяки партнерам фонд надав комплексну підтримку понад двадцяти фермерським господарствам, котрі планували посівну.
Читайте також: Зерно надії: допомагаймо фермерам Херсонщини разом!
NB: Та легко сказати — господарі вирішили сіяти… Окупанти, викинуті українською армією з Правобережної Херсонщини, залишили після себе багато мін та вибухонебезпечних матеріалів. Кожне поле, на якому планували вирощувати сільгоспкультури, треба було розмінувати. Чимало фермерів робили це самотужки — так сильно вони хотіли відновити виробництво на деокупованих землях.
Починаючи з 2023 року, в області розміновано 261 тис. гектарів сільгоспугідь, з яких 211 тис. гектарів використовують аграрії для проведення польових робіт. Площа потенційно замінованих сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, пасовища тощо) на звільнених територіях Херсонської області ― 508,3 тис. гектарів, що становить 25% від загальної кількості сільгоспугідь області.
— Якщо говорити про відновлення виробництва у наближених до Херсона громадах, то в Чорнобаївській громаді ситуація, мабуть, краща, як порівняти з нашою, — розмірковує Олена Данилюк. — Цей регіон зараз далі від зони обстрілів, і поля там у кращому стані. Хоча на тамтешніх землях розташовані фортифікаційні споруди, тому тут не всі площі використовують. А от у нашій громаді з 27 тис. гектарів, які обробляли до війни, зараз засіяно тільки 4 тис. гектарів. Це лише восьма частина, але немає чим сіяти, техніка пропала, та й люди повиїжджали. Тому маленькі господарства відновлюються швидше, бо вони розраховують на сім’ю. Так, із 132 фермерських господарств Білозерського району 80% обробляють від 1 до 120 га, і лише 20% — понад 200 га.
Великим господарствам звільненої частини Херсонщини важко відновлюватися через нестачу техніки та робочої сили. Люди, які залишилися, мають велике навантаження, але вони борються і працюють на своїй землі.
З іншого боку, працівникам потрібно платити зарплату, щоб вони могли жити. Частково це питання розв’язується завдяки державній програмі служби зайнятості, яка надає соціальні послуги фермерам та комунальним підприємствам: повертають мінімальну заробітну плату та сплачують податки за працівників. Минулого року ця програма працювала дуже продуктивно.
Правобережна Херсонщина, переконана Олена Данилюк, бореться за своє право жити й працювати на своїй землі, як би важко не було.
NB: Цього року фонд «Я — Херсон» став координатором Кластера з продовольчої безпеки та засобів до існування (FSLC) у Херсоні та Херсонській області. Допомога, яку волонтери спрямовують у регіон, надходить нерівномірно у різні громади та села. Фонд дбатиме про те, щоб не було комусь аж надто густо, а комусь — пусто. Значної уваги надаватимуть виробництву місцевих харчових продуктів малими фермерськими господарствами.
— Детальніше вивчатимемо потреби фермерів Херсонщини для того, щоб можна було адвокатувати ці проблеми у міжнародних організаціях, щоб покращити й змінити те становище, в якому вони зараз, тому що проблема там є ще з технікою, яку викрадали окупанти, — розповів Сергій Мукоріз, керівник благодійної організації «Благодійний Фонд „Я — Херсон”».
Дуже важливо систематизувати дані про потреби в їжі, можливість виготовити продукти харчування та необхідність виселення чи переселення людей у загальнодоступну базу, яка не міститиме персональних даних, але значно покращить координацію. Якщо все вдасться здійснити, як задумано, це буде великий позитивний крок у координації допомоги жителям Лівобережної Херсонщини.
Відновлення під обстрілами
NB: Одне за одним стають неперспективними й порожніють села на лінії вогню. Жити тут означає щодня ризикувати не тільки бізнесом, а й життям.
Під час нещодавнього наступу на острів Нестрига, що напроти Велетенського та Кізомису, як повідомляли медіа, загинув житель Велетенського, яке разом із сусіднім Кізомисом поповнили ряди населених пунктів Херсонщини у зоні небуття. Раніше селами, в яких завмерло життя, стали Дніпровське та Янтарне.
— Невідомо, як живуть там люди, які залишилися, чи завозять їм бодай найнеобхідніше — хліб. З грудня 2023 року, після того, як під обстріл у Зміївці Бериславського району потрапили французькі волонтери, облрада не дає дозволу на заїзд іноземних волонтерів у ці села.
Жителі сіл зараз рідше виїжджають за межі області. Ті, хто мав бажання, гроші та віру в себе, вже поїхали. Зараз переміщення відбувається всередині Херсонщини. Якщо Токарівку обстрілюють, пенсіонери переїжджають до сусідніх сіл у межах Дар’ївської громади. Старости сіл допомагають їм знайти безпечніші місця.
— Коли у нашій Білозерській громаді ми вивозили останніх жителів із Велетенського, була можливість їх на евакуаційних потягах вивезти — волонтери допомагали навіть лежачим. Люди просили залишитися поблизу, у межах громади, не тільки Херсонщини. Частину переселили до Черешеньок, частину — до Правдиного, людей приймали знайомі чи родичі.
NB: Відновлення житла за програмою «Пліч-о-пліч» дало змогу деяким молодим сім’ям залишатися у безпечніших місцях, поки ситуація не стабілізується. Хто житиме на цих зранених землях далі, питання відкрите. Більшість тих, хто виїхав за кордон, навряд чи сюди повернеться.
В Європі люди звикають до зручніших комунальних вигод, до добрих доріг аж до найвіддаленішого села. Працьовиті, беручкі херсонки знаходять себе на чужих землях, не чекаючи, поки закінчиться ця проклята війна.
— У мене був великий колектив, понад 200 людей, багато колег з дітьми виїхали за кордон, і за ці два роки адаптувалися там. Люди, які жили в середньостатистичних умовах, можуть бути вражені життям за кордоном, особливо якщо вони ніколи не виїжджали за межі Херсонської чи Миколаївської областей. Вони побачили зовсім інше життя, і це впливає на їхні рішення про повернення. За моїми спостереженнями, близько 70% з них відверто кажуть, що не планують повертатися: знайшли роботу, їхні діти чудово адаптувалися. Вони почуваються добре і не хочуть назад. Люди розуміють, що найголовніше — це добробут їх самих та їхніх дітей, і не хочуть, щоб їх засуджували за це рішення, — розповідає Олена Данилюк.
Багато сіл зруйновані, й люди хочуть залишити квартири батькам, щоб ті могли нормально жити на старості літ. Чимало населених пунктів, на думку очільниці комунального підприємства у Білозерській громаді, не будуть відновлювати. А деякі, на відродження яких держава планує витрачати великі гроші, навряд чи стануть перспективними — надто вони віддалені, там погана інфраструктура.
— Наприклад, коли я бачу сучасне відновлення деяких місцевих сіл, я думаю, що немає сенсу вкладати в це так багато коштів. Навіть якщо ці села — найбезпечніші, але вони розташовані настільки далеко в степах… Я розумію, що це боляче, коли зруйновані будинки, в які вкладено багато зусиль. Але навіть якщо ці населені пункти не постраждали від обстрілів, вони не перспективні через свою віддаленість. У деяких з них я ніколи не була до війни, і коли вперше туди їхала, молилася, щоб моя машина не розлетілася: дорога зруйнована — не війною, а ще з радянських часів, — ділиться спогадами Олена. — У селі нема водогону. Чи є сенс відновлювати школу і садочок, якщо її відвідуватиме лише десятеро дітей? Як забезпечити роботою вчителів, якщо діти різного віку? І коли мені кажуть: ми будемо шкільними автобусами возити дітей в Білозерку або в Миролюбівку, на мою думку, це нелогічно, відновлювати державу таким чином.
Така ситуація не тільки у Білозерському районі, а й у Таврійському та багатьох інших громадах Херсонщини: на момент деокупації у селах, які відновлюють, залишалося по кілька осіб, зараз у них проживають по 15‒20… Якщо додати тих, хто має у тих поселеннях хату та обробляє город, загалом може набратися до 30 заселених будинків.
Олена Данилюк вважає, що краще робити комфортні умови в більш населених місцях, наприклад виділити кошти на будівництво мінімістечка з двоповерховими будинками, інфраструктурою, школою і садочком біля Білозерки. У центрі громади вже є велика лікарня, це буде зручно і менш затратно.
— У віддалених та малонаселених пунктах фермери можуть зробити приміщення для сезонного проживання своїх працівників, але сім’ї мають жити в нових, комфортних умовах. А згодом, коли вже буде видно, хто куди поселяється, хто куди повертається, скільки людей вертається, тоді можна думати, які з віддалених сіл варто відновлювати.
А як жити тим, хто зараз перебуває на цій благодатній херсонській землі, на лінії обстрілів? Мусять якось виживати — про якість життя не йдеться. Розміновують землі, сіють хліб, садять городину. Тримаються за землю, бо тут їхні корені, й ні міни, ні ракети не в змозі це змінити.
Галина ШЕПЕЛЬ
Аби не пропустити найцікавішого, підписуйтесь на наш канал-Telegram
